Частина 1. Знайомство з Елею та дворові історії

Знайомство – знайомство з Елею (Хельга).
Розбишака – гонки, розбиті коліна й мамині зітхання.
Сукня і паркан – мама наряджає в платтячко, Еля застрягає на паркані, а хлопці сміються.
Руки вгору! – дядько Володя веде в «Дитячий світ», Еля обирає автомат і стає «командиром» серед хлопців.

Частина 2. Пригоди у «далекій» бабусі

Загублена – Еля губиться в підземному переході великого міста, але згадує пораду батьків і правильно поводиться.
Крила з пір’я – Еля залазить на дах п’ятиповерхівки й заявляє, що зробить собі крила та літатиме.
Секретний прохід – вікно замість дверей
Магічне зілля – проникнення в кімнату з пробірками

Частина 3. Канікули у селі

Бабусині канікули у селі – карусель для курки, курка в сукні та «лозина» від бабусі
Кошеня на дереві – спроба врятувати тваринку, індіанець Еля.
Тайник у сараї – діти знаходять занедбаний сарай і перетворюють його на «штаб».
Салон краси для Річчі – собака, як модель для причосок.

Частина 3. Школа та перші випробування

Дівчинка проти хлопців – Еля у школі змагається з хлопцем (у спорті чи в суперечці), доводить, що дівчата не слабші.
Сценічна пригода – Елю ставлять читати вірші на святі, вона рятується власною харизмою та гумором.
Перше кохання та розчарування – Елі подобіється однокласник відмінник.
Фінал – Еля вже підліток. Вона згадує свої «смішні й шаленні пригоди» й розуміє: саме вони дали їй силу й сміливість бути собою.

Розділ 1. Знайомство

Моє ім’я — Хельга. Гарне, трохи суворе ім’я, наче для героїні стародавніх саг. Але вдома й у школі всі вперто називали мене Елею. Вони думали, що так звучить ніжніше й лагідніше. Та з ніжністю в мене якось не складалося.

Я з дитинства була «пацанкою»: коротка стрижка, вічні синці й садна на колінах, подряпані руки й одяг, який рідко залишався чистим довше, ніж пів дня. У мене ніколи не було терпіння сидіти тихенько чи бавитися в ляльки, як це робили інші дівчата. Мене завжди тягнуло туди, де можна було бігти, лазити, стрибати й вигадувати щось небезпечне, але безмежно цікаве.

Дорослі часто хитали головами, мовляв: «І що з цієї дівчини виросте?» А мені було байдуже. Я знала: без синців і пригод життя — не життя.

І головне — у мені завжди горіло вперте бажання бути першою. Першою залізти на дерево вище за всіх, першою перебігти найглибшу траншею, першою вигадати витівку, яка змусить усіх довкола хапатися за животи від сміху.

Я вірила: справжні пригоди завжди знаходять саме таких, як я. І, здається, вони тільки й чекали моменту, аби зазирнути у моє життя.

Розділ 2. Розбишака

Того дня я знову прибігла додому з розбитими колінами.
Мама тільки закотила очі й сплеснула руками:
— Елю, та ти ж дівчинка!

Я реготала, бо яке це мало значення, якщо щойно виграла у хлопців змагання з бігу. Ми стартували від гаражів і бігли аж до кінця вулиці. У Дімки звісно, ноги довші, а в Сашка — кросівки новенькі, зате я знала кожен виступ на нашому асфальті й мчала, як вітер. А ще Дімка був моїм найліпшим другом, але я, щоб не засмучувати матусю, вона хотіла, щоб я товаришувала з дівчатками, називала його «МІЙ ПОДРУГ»!

І ось я впала. Так, зашпорталась і проїхала колінами по дорозі. Так, вони тепер пекли, наче я каталася по наждачці. Але ж прибігла першою!

Вдома я бухнулася на табуретку біля дверей, витягнула ноги й гордо показала мамі свої «нагороди».
— Бачиш? Це означає, що я перемогла.
— Перемогла… — зітхнула мама, дістаючи йод. — Колін у тебе лише два, а пригод з ними — як у цілої футбольної команди.

Я скривилася від печіння й засміялася ще голосніше.
— Зате в мене дух бійця!

За вікном уже гукали хлопці: «Еля, виходь!» — і я знала, що нова гра ось-ось почнеться.
Я зірвалася зі стільця, поки мама не встигла замотати мене бинтами.
— Еля! Куди ти?!
— Куди-куди, назустріч пригодам!

І я вискочила за двері, відчуваючи, що попереду чекає ще одна історія. А може, саме та, з якої все й почнеться. Бо саме сьогодні розпочалися літні канікули.

Розділ 3. Сукня і паркан

Цім літом мама раптом вирішила, що я мушу «хоч іноді виглядати, як дівчинка».
— Хельго, тобі вже дев’ять років, досить бігати, як хлопчисько, — сказала вона суворо й витягла з шафи рожеву сукенку з мереживним комірцем.

Я зітхнула так, ніби мене на заслання відправляли. Але сперечатися було марно: сукня опинилася на мені, волосся мама пригладила, і я виглядала, мов «Барбі з базару».

У дворі хлопці вже гралися в доганялки, і я, звісно, не могла залишитися осторонь. Яка різниця, у джинсах ти чи в сукні, якщо на паркані триває справжня гонка?

Я вчепилася руками в дошки, полізла вгору, але поділ постійно заважав, чіплявся за щілини. І тут — хрясь! — мереживо зачепилося за іржавого цвяха.

Наступної миті я повисла посеред паркана, бовтаючи ногами, як жаба, затиснута між дошками. І найгірше — просто навпроти лавки, де сиділи бабусі-сусідки.

— Ой, лишенько! — закричала бабка Валя. — Біжіть швидше! Знімайте свою Елю з паркана, вона там застрягла, уся в сукні, бідолашна, як лялечка!

Вони вже підскочили, сплескуючи руками. Я ж намагалася вирватися сама, але чим більше смикалася, тим дужче рвала сукню на спині.

За хвилину прибігла мама, у фартусі й уся в плямах — якраз закатувала банки з огірками. Побачивши мене, повислу на паркані, вона притисла долоню до чола:
— Елю… ну що я казала?

А хлопці тим часом валялися в траві й каталися від сміху.
Я ж, нарешті, зіскочила вниз, тримаючи обірваний поділ, і гордо сказала:
— Зате я майже долізла першою.

Мама тільки похитала головою. А я знала одне: ніяка сукня не втримує мене від пригод.

Розділ 4. Руки вгору!

Якось до нас у гості приїхав далекий родич — дядько Володя. Солідний чоловік із чемоданом, від якого тягло дорогим одеколоном.

Він любив робити дітям сюрпризи, тому відразу сказав:
— Ну що, Елечко, підемо в «Дитячий світ», виберемо тобі іграшку. Що хочеш — усе купимо!

У мене аж очі загорілися. У магазині «Дитячий світ» я могла ходити годинами.
Дядько Володя, мабуть, думав, що я виберу ляльку чи м’якого ведмедика. Він сам підштовхував до рожевих коробок:
— Ось, дивись, плем’яшечка, яки красиві ляльки, з ними у наборі навіть гребінець!
Або показував величезних плюшевих зайців. Але мене як магнітом тягнуло у сторону іграшок для хлопчиків.
— А може, машинку? Дивись, яка дорога модель на пульті!

Але мене вже зачарувала одна річ.
Великий помаранчевий пластмасовий автомат. Дешевий, простенький, але в моїх очах він сяяв, як величезна коштовність.

— Хочу його! — упевнено сказала я.

— Автомат? — здивувався дядько Володя. — Але ж ти дівчинка.
— І що? Дівчинці теж треба зброя, щоб захищатися! — гордо відповіла я.

Він довго сміявся, але купив.
І от, коли ми повернулися додому, я перш за все вискочила у двір, де вже товклися хлопці. Підняла автомат, наставила на них і закричала:
— Руки вгору, бандити! Тепер я тут командир!

Хлопці спершу остовпіли, а потім дружно підняли руки. А я стояла, горда й щаслива, з «найсправжнішою зброєю» у руках.

Відтоді у дворі зі мною вже ніхто не сперечався, що дівчина може бути головною в грі.

Розділ 5. Загублена

В мене була ще одна бабуся, мамина мама, яка жила далеко. Дорога до неї завжди була довгою й виснажливою. Спершу електричка, потім поїзд, а потім ще автобус. Мені здавалося, що ми їдемо кудись на край світу.

Особливо складним був перехід у великому місті. Там був шумний вокзал, натовпи людей і величезний підземний перехід. Усі поспішали, тягнули валізи, хтось голосно сміявся, хтось сварився.

Мама з татом несли на руках мого молодшого братика, щоб він не загубився, й постійно озиралися на багаж. А я йшла поруч, тримаючи маму за рукав. Але в одну мить рукав вислизнув із моїх пальців.

Я озирнулася — батьків ніде немає. Натовп шумів і рухався, як річка, і мене потроху відносило вбік. Серце підскочило до горла, хотілося бігти й кричати, але я згадала слова мами:
— Якщо раптом загубишся — стій на місці! Ми самі тебе знайдемо.

Я зупинилася й, як могла, втиснулася в стіну переходу. Люди проходили повз, ніхто й не помічав маленьку дівчинку з короткою стрижкою й круглими від страху очима.

Хвилини тягнулися, як години. Хотілося плакати, але я трималася — стояла й повторювала собі: «Не рухайся. Вони прийдуть».

І справді, за якийсь час я почула знайомий голос:
— Елю! Елечко!

Мама бігла крізь натовп, а за нею — тато з братом на руках. Вона підхопила мене й міцно обняла. Я відчула, як тремтять її руки.

— Ти молодець, — прошепотіла мама. — Ти все зробила правильно.

І тоді я зрозуміла, що навіть у великому й страшному світі можна знайти свою силу — інколи вона полягає не в тому, щоб бігти чи кричати, а в тому, щоб стояти й чекати.

Розділ 6. Крила з пір’я

Того літа мене відправили до бабусі, яка жила далеко від нас — у місто. Здавалося б, який там простір для пригод, якщо навколо лише асфальт, та п’ятиповерхівки? Але я завжди знаходила вихід.

Одного разу я вирішила, що найкраще місце для спостережень — це дах сусіднього будинку. Лізти туди довелося довго: спершу пожежними сходами, потім через люк, який чомусь виявився незачиненим. І ось я стояла на самому краю даху, розкинувши руки, наче справжній птах. Заплющила очі і уявила, що літаю. Але це була мрія…

Внизу на лавочках сиділи сусіди. Хтось побачив мене й заверещав:
— Ой, люди добрі! Дитина на даху! Зараз впаде!

Через кілька хвилин у вікні з’явилася моя бабуся, перелякана й бліда:
— Елю! Злізь негайно!

А я, навпаки, відчула, як серце сповнюється радістю. Вітер тріпав моє коротке волосся, і мені здавалося, що варто лише трохи підстрибнути — й я зможу полетіти. Я замахала руками й крикнула вниз:
— Не бійтеся! Коли я виросту, я назбираю багато пір’їнок від пташок, зроблю собі крила й полечу з цього даху! Я буду літати, як справжній птах!

Сусіди ахнули, бабуся заламала руки, а я стояла щаслива, певна, що в мені живе щось більше, ніж просто бажання лазити по парканах і деревах.

Зрештою, мене таки зняли з даху, і бабуся довго лаялася. Але я не сердилася — я знала, що мої крила вже ростуть, просто поки що їх ніхто не бачить.

Розділ 7. Секретний прохід

Ця бабуся, що жила далеко у невеличкому місті, точніше в районому центрі, працювала в санепідемстанції. Будівля була дивною: довга, мов вагон, але дуже низька, лише один поверх. З вулиці вона скидалася на казкову хатинку, яку хтось притиснув до землі.

Коли я гостювала в бабусі, та брала мене іноді із собою на роботу. Але я не могла сидіти тихо в кутку, крутилася по сторонам чи роздивлялася прилади. Ця поведінка привернула увагу бабусіної співробітниці і одного разу все було інакше.

— Хочеш спробувати щось цікаве? — підморгнула мені бабусина колега, молода жінка з пустотливими очима.

— Хочу! — миттєво відгукнулася я, бо слово «цікаве» завжди було для мене магнітом.

— Тоді ходімо. Але дивись: ми з тобою не заходимо й не виходимо через двері, зрозуміла? У нас буде власний секретний шлях — через вікно!

Вікна у будинку були низькі, і залізти в них можна було без зусиль. Я засміялася й першою спробувала підтягнутися.

— Раз, два… ой! — її коліна застрягли на підвіконні. — Я наче той кіт, що забув, як лазити!

— Та ну, ти впораєшся, — підбадьорила мене молода жінка, сама легко стрибнувши всередину.

Тоді я зібралася з силами й пролізла. Це було так кльово!

Весь день ми входили та виходили на подвір’я лише так — через вікно. Здавалося, ніби ми потрапили в таємний клуб сміливців.

Коли ж бабуся побачила це, то лише схопилася за голову:
— Ой, ви обидві розбишачки! Невже так важко користуватися дверима?

Але я вже знала: тепер у мене є особливий спогад — як саме я стала «учасницею» дорослих витівок. І двері після того дня здавалися мені занадто звичайними.

Розділ 8. Магічне зілля

Після «віконних» витівок я відчула себе справжньою частиною санепідемстанції. Ходила коридорами, заглядала в кабінети й уважно стежила, щоб ніхто не здогадався: я вже не проста онучка, а майже працівниця!

Та найбільше мене приваблювала кімната з дивними баночками й пробірками. На полицях стояли скляні ємності з прозорими, кольоровими й навіть каламутними рідинами.

— Це що, зілля? — прошепотіла я, коли зайшла туди з тією самою молодою колегою-бешкетницею.

— Майже, — засміялася та. — Тут зразки для аналізів. Але ти нікому не кажи, що бачила, добре?

Я хитро примружилася. У моїй голові вже народжувався план. Саме в ту мить вирішила, що стану «науковцем» і сама проведу «дослідження».

Знайшла скляну паличку й почала змішувати воду в одній пробірці з рідиною з іншої. І раптом — пшшш! — на поверхні з’явилися бульбашки, рідина зашипіла, наче газована.

— Ой! — я відсахнулася, а молоденька співробітниця зареготала так, що навіть сусіди з інших кабінетів визирнули.

На шум прибігла бабуся. Побачивши мене з пробіркою в руках, вона ледве не впустила з рук папку з документами.

— Ти що тут робиш?! — вигукнула вона. — Це ж робочі зразки!

Я спробувала захиститися:
— Я… я хотіла перевірити, чи не чарівне воно! Може я хочу зробити «зілля молодості»

Колеги засміялися, а бабуся тільки зітхнула:
— Ой, ця дитина одного дня підірве всю установу.

З того часу двері в кімнату з баночками для мене завжди були зачинені. Але у своїх спогадах я називала ту кімнату «лабораторією чарівників».

Розділ 9. Бабусині канікули в селі

Була в мене ще бабуся, яка жила в селі. І майже на кожні канікули та часто і на вихідні мене, мов за розкладом, відправляли до неї.
Мама казала:
— На свіжому повітрі й відпочинеш, і сили наберешся.
Але я-то знала: у селі нудьга страшніша за будь-яку контрольну з математики.

Двір, город, кури, гуси та бабусини пиріжки. Усе ніби добре, тільки пригод — нуль.
Ну, якщо самою їх не вигадати.

У мене був двоюрідний братик Санька — малий товстунчик, якому варто було тільки прошепотіти «давай спробуємо», і він уже мчав виконувати. Але коли бабуся ловила нас «на гарячому», Санька починав ревти на весь двір і хлюпати носом. В цю мить, коли його питали, чого він рюмсає, він зупинявся, дивився серйозно своїми блакитними очима хвилину, потім розвертався і знову плачучи уходив…. Ось так

Одного разу ми вирішили, що кури надто нудні птахи. Вони тільки й робили, що кудкудакали та клювали зерно. Але ми знайшли спосіб їх «розважити».

Ми запхали одну курку в мішок, ухопилися з двох боків і почали крутити, мов карусель. Курка кричала обурено й махала крилами, а нам було ще веселіше. Потім дружно відпускали мішок… і курка, хитаючись, пішла по двору, наче напилася самогонки, яку дід ховав у погребі. Ми з Саньком покотилися в траву від сміху.

Та цього було замало. За кілька днів я вирішила, що наша курка цілком підходить на роль ляльки. Я випросила в сусідської дівчинки Іни стару сукню й чепчик від її ляльки.
За п’ять хвилин курка вже гордо ходила по подвір’ю в мереживній сукні, а на голові красувався білий чепчик.

— Дивись, Саньок, справжня пані! — сміялася я.

Бабуся сміялася недовго.
— Ах ви, чортенята! — вигукнула вона, зірвала з курки чепчик і наділила нас обох лозинякою по сідницях.

Ми заверещали й утекли в сад, а курка з того дня дивилася на нас, мов на ворогів народу.

Зате нудно в бабусі вже точно не було.

Розділ 10. Кошеня на дереві

Перед хатою, посеред городу росла стара шовковиця. Дерево тягнулося високо в небо, гіллям нагадуючи розкриті руки. Під ним любили сидіти та копирсатися кури, а влітку — на самому дереві ще й діти, бо там завжди була тінь і смачні ягоди.

Одного дня сусідське кошеня, маленьке, сіре, пухнасте створіння з величезними зеленими очима, вирішило підкорити вершину. Воно спритно дерлося вище й вище, та раптом застрягло на тонкій гілці й почало жалібно нявкати.

— Ой, бідне! — вигукнула я. — Йому ж страшно!

Двоє хлопчаків, сусідських онуків, знизали плечима:
— Та злізе саме. Не лізь туди, бо ще впадеш.

Але як можна було залишити кошеня? У моїх грудях вже палало відчуття, що саме я мушу його врятувати.

Спритно видряпалася на перші гілки. Долоні подряпалися об кору, але я не зупинялася. Кошеня жалібно нявкало, дивлячись униз.

— Тихо, тихо, я вже лізу до тебе, — заспокоювала кошеня, ніби воно могло мене зрозуміти.

Ще трохи — і от я вже вже простягаю руку… Але саме в цю мить гілка під ногою тріснула.

— А-а-а! — з криком полетіла вниз і гепнулася просто у бабусин город, який до того був засипаний ягодами. Уявляєте, якою красивою я піднялася?

З будинку вибігла тітка Галя, побачивши картину: кошеня сидить високо й нявчить, а я, уся у фіолетових плямах, також на носі і під очима. Красапета. Була схожа на справжнього індіанця із племені Апачі!

— Ой, Господи! Елю! Ти ж могла вбитися! — сплеснула руками тітка Галя.

Я лише витерла носа й посміхнулася крізь бруд:
— Нічого. Зате кошеня вже майже врятувала.

Хлопчаки засміялися, а тітка Галя лише похитала головою. Зрештою, кошеня злізло саме — коли знизу стих галас і всі відвернулися.

А шовковиця так і залишилася пам’ятником Елиній хоробрості

Розділ 11. Тайник у сараї

У бабусиному дворі стояв старий дерев’яний сарай. Він був темний, трохи перекошений, і від нього завжди пахло сіном, яблуками та чимось таємничим. Для дорослих — звичайна хлівина, а для мене та моїх друзів — ідеальне місце для справжнього штабу.

— Тут буде наша база, — урочисто заявила я, коли ми вперше пробралися всередину.

У кутку стояли ящики, велика соломорізка, яка здавалася мені чимось таємничим. Діти швидко перетворили все це на справжній «таємний штаб»: розклали «зброю» (палиці й рогатки), сховали трофеї — блискучі ґудзики, уламок дзеркала, і навіть знайдену мною стару замкову щілину від скрині, яку я назвала «магічним амулетом».

— Якщо хтось спробує сюди залізти, — пояснювала я усім серйозним голосом, — ми зможемо оборонятися!

Все це відбулося після одного випадку. А точніше, мені приснився сон, що у віконце сараю, яке знаходилось угорі, заглядає бабка Малашка, сусідка бабусі та махає рукою. Після того я декілька разів питала бабусю, що бабка Малашка там робила і як вона туди, нагору злізла. Бабуся сміялася та казала, що не було такого і що це мені все наснилося. Але я була точно впевнена, що то було насправді і бабуся мені чогось не хоче розповідати.

І ось, одного разу бабуся, шукаючи в сараї граблі, випадково натрапила на наш «таємник». Вона довго дивилася на цю дитячу колекцію, а потім голосно засміялася:

— Ох ви мої партизани! І де ж ви набрали стільки мотлоху?

Тоді я почервоніла, але гордо відповіла:
— Це не мотлох. Це — наші скарби.

Бабуся тільки махнула рукою. Але відтоді сарай у дворі назавжди став «штабом», де народжувалися плани нових пригод і де зберігалися всі секрети дитячого літа.

Розділ 12. Салон краси для Річчі

У бабусі в селі був рудуватий спанієль на ім’я Річчі. Добра, довірлива і страшенно терпляча собака, яка зносила будь-які мої витівки. Для мене вона була не просто собакою — а справжньою моделлю для експериментів.

Найбільше я любила влаштовувати для неї купання у річці. Ми разом пірнали у прохолодну воду, я намилювала її пахучим дитячим милом, і Річчі, схожа на розмоклу пухнасту мочалку, слухняно трималася біля берега. Після цього починався другий етап — «салон краси від Елі».

Я розчісувала її довгі вушка старим бабусиним гребінцем, розплутувала ковтуни й ретельно сушила сонячним вітром. А тоді брала ножиці й перетворювала Річчі на справжню денді. Задні лапи я обстригала так, що вони виглядали, наче в панталонах, а передні залишала пухнастими. Бабуся лише хапалася за голову й бурчала:
— Ой, дитинко, що ти з собаки зробила? Люди сміятимуться!

А мені байдуже: я бачила в неї витончену красуню, яка могла б виграти будь-який конкурс собак. Річчі ж терпляче стояла і дивилася на мене сумними, але мудрими очима, ніби думала: «Ну добре, хай уже буде, аби дитині весело».

Коли настав час повертатися додому, я суворо наказала бабусі:
— Бабусю, ти тільки не забувай! Купай її, розчісуй і стрижи. І обов’язково роби панталони на лапках, без них вона не така красуня!

Бабуся лише зітхала та віддавала смішно честь. А я відчувала, що залишаю по собі слід навіть у селі — хоч би й у вигляді дивно підстриженого спанієля.

Розділ 13. Дівчинка проти хлопців

У школі мене знали, мабуть, всі. Я завжди мала власну думку, не боялася сперечатися з учителями й могла одним словом розсмішити увесь клас. Але найбільше мене дратувало, коли хлопці казали:

— Ти ж дівчинка, не зможеш!

Одного дня під час перерви вони зібралися на подвір’ї й почали змагатися: хто довше висітиме на перекладині. Хлопці по черзі підтягувалися, сміялися та вихвалялися. Коли я підійшла ближче, староста класу, худорлявий, але гоноровий Сашко, скривився:

— Ти дивитися прийшла? Це для справжніх чоловіків.

— Ага, — примружилася хитро. — От зараз я вам покажу.

Я стрибнула й ухопилася за перекладину. Спочатку хлопці сміялися, але чим довше висіла, тим тихішими ставали. Минуло пів хвилини, минула хвилина — а я все ще трималася, стискаючи зуби й пальці. Сашко вже зліз, інші теж не витримали, а я все висіла вперто, мов маленький солдат.

— Ну що, «дівчинка не зможе»? — видихнула, коли нарешті відпустила перекладину й легко приземлилася.

Хлопці мовчали. І тільки хтось позаду несміливо плеснув у долоні. А потім увесь клас загримів оплесками.

З того дня ніхто вже не смів казати, що Еля чогось «не зможе». Навпаки — тепер усі знали: якщо я щось задумала, краще не ставати на моєму шляху. І коли хлопці збиралися на бійку з хлопцями іншого класу, завжди пропонували мені «захищати гідність класу» з ними.

Розділ 14. Сценічна пригода

Шкільні свята завжди викликали у мене двоякі почуття. З одного боку — цікаво, шумно, можна виступати на сцені. З іншого — змушували вдягати сукню й вчити «нудні вірші».

Цього разу вчителька доручила мені роль у виставі до свята Нового року я мала грати ніжну сніжинку, яка порхає та маше крильцями.

— Але я не хочу бути сніжинкою! — мені це зовсім не подобалось. — Я хочу бути лицарем або шимпанзе! – так хоч по ялинці залізти можна, неначе на бананове дерево.

— Лицаря гратиме Сашко, — спокійно відповіла вчителька.

Ролі мавпочки не було, все ж таки Новий рік… я змірилася… на перший погляд.

У день вистави вийшла на сцену в білій сукні, яку мені нашила мама. Зал заповнений, батьки, учителі, друзі — усі чекають.

Коли Сашко-«лицар» урочисто промовив свою репліку до принцеси, якою була відмінниця Сніжана:
— Принцесо, я прийшов тебе врятувати! — але корона на самій верхівці зачарованого замка, яким була ялинка.

Та відбулося те, чого ніхто не чекав…

Я раптом випросталася, скинула накидку від сукні і полізла по ялинці наверх за короною
— Я не чекатиму принців, сніжинки також можуть!

Зал вибухнув сміхом і оплесками. Учителі спочатку розгубилися, а потім теж засміялися. А мами тільки зітхали: «Ох, ця дитина…»

Після вистави вчителька хотіла посварити мене, але не змогла втримати усмішку.
— Ну що ж, Єлю, у тебе талант імпровізувати.

А діти ще довго згадували цю виставу як найвеселіший виступ у школі.

Розділ 15. Перше кохання та розчарування

З першого класу мені подобався один хлопчик. Він був відмінником, тихим, спокійним, сором’язливим. Характером – повна протилежність. Але, мабуть, так і відбувається – протилежність часто притягує.

Так, як я сиділа на передостанній парті, тому що зріст мала високий, зір відмінний, мені завжди хотілось, щоб вчителька пересадила мене до того хлопчика, Максима. Він сидів за першою партою. Я наполегливо домагалася цього. І одного дня мене все ж таки підсадили до нього.

Крутилася я як «швайка» на уроках, не могла довго висидіти на місті, ніколи не розуміла дітей, які могли втриматися на місті весь урок, зложивши правильно перед собою руки.Начало формы

І ось тоді, коли я сиділа разом з тим відмінником, крутилася на всі боки. То в мене впала ручка – я її підіймала, то лінійкою вимірювала все, що лежало поряд. Потім на мить зупинившись, я замріяно подивилася на Максима, зрозуміла, що закохалася і мені він здався таким гарненьким, круглолицим, мов то яєчко! Я не втрималася і посеред уроку, на весь клас сказала про це йому.

єчко ти моє кругленьке, такий гарненький!

І від посилених емоцій не стрималася та вкусила його за руку. Думала, що йому це сподобається. Однокласники почали сміятися.

Але чого я не чекала, так це реакції від Максима, він почав голосно ревіти. Вчителька мене покарала, поставивши у кут, в кінці класу. А потім відсадила на колишню парту. Я була обурена! Як можна було не зрозуміти моїх ніжних емоцій та освідчення? Як Максим міг так себе повести?

Це було розчарування і з того моменту я ще довго не закохувалася. З хлопцями я грала в ігри, лазила, билася. Та взагалі була «пацанкою», з ними було набагато цікавіше ніж з дівчатами.

Розділ 16. Фінал

Еля сиділа на ганку бабусиної хати й вдивлялася в річку, що виблискувала золотом у вечірньому сонці. У пам’яті одна за одною оживали картини: собака Річчі, яку вона мила та стригла, вигадуючи йому «панталони», таємниче вікно в сараї, пустощі з курами. Але поруч із цими теплими спогадами жила й інша, нова пам’ть – про перше кохання. Воно прийшло несподівано, як літній дощ: легке й хвилююче, воно навчило ії відкривати серце й водночас берегти себе. Еля зрозуміла: справжня сила не лише у сміхові і фантазії, а й у вмінні підніматися після розчарувань, вірити собі й не втрачати світла в очах.

Вона усміхнулася. Тоді це були милі дитячі пустощі, а тепер вона розуміла: саме вони зробили її сміливою, навчили вигадувати, не боятися, йти вперед, бути собою й шукати радість у будь-чому.

Дитинство залишалося позаду, мов яскрава казка. Але воно не зникало, воно жило всередині, у її серці, мов маленькі іскорки, що завжди світитимуть дорогою.

Еля підвела голову до неба, де вже спалахували зорі й тихо прошепотіла:

– Дякую вам, мої пригоди… я беру вас із собою.– – –

І в цю мить вона відчула: попереду нові дороги і нові випробування. Та з тією силою, яку подарувало їй дитинство, вона обов’язково впорається.

Вона піднялася з ганку й ступила вперед – назустріч своєму майбутньому.

Вселенная Ольги Скороход

Пригоди Елі