В одному невеличкому містечку, на високому-високому, великому-превеликому дереві було величезне гніздо.
А в цьому гнізді жила сім’я драконів: мама, тато. А ще… яєчко. Таке собі звичайне, але розмір мало набагато більше, ніж куряче.
Так ось, одного разу тато-дракон полетів на охоту, мама-дракониха також кудись відлучилася, а яєчко лишилося саме. Лежало воно до цього дня спокійнісінько, але саме зараз почало ворушитися. Мабуть, тому, хто знаходився у цьому яєчку, стало тісно.
Від ворушіння яєчко покотилося та випало з гнізда. Але не думайте, воно не розбилося, адже при падінні воно чіплялося за гілки дерева і впало на м’яку траву. По ньому пішли тріщинки, і звідти показалася зелена мордочка, потім лапки і хвостик. Він нагадував хвостик ящірки. На спині у дракончика щось заворушилось — то розпрямилися дуже симпатичні крильця.
Дракончик спробував ними помахати, обернувся поглянути на них і… злетів угору. Спочатку він злякався, адже землі під лапами не відчував — і це було вперше. Але потім йому так сподобалося, що, з вигуком «Йохо!», піднявся вище і полетів уперед.
Під ним простягалася зелена трава, дерева, дахи. І тут він раптом побачив будинок, а під будинком хтось був. Дракончик опустився трохи нижче і розгледів хлопчика, який грався машинкою. Але несподівано хлопчик підняв у гору голову і побачив його.
Річ у тому, друзі, що у цього хлопчика улюбленими друзями серед тваринок були (не вгадаєте хто) — жабки! Звичайнісінькі зелені жабки. Тому дракончик його не налякав. Він був дуже схожий на жабеня, тільки трохи більший.
Хлопчик помахав ручкою, і дракончик опустився біля нього. Хлопчик був дружелюбний та вихований, і тому відразу запитав нового друга, як його ім’я. Дракончик не знав, що відповісти, адже йому ніхто не казав, як його звуть. І він тільки блимав своїми сірими оченятами.
І тоді хлопчик сказав:
— Мене звуть Андрійко. І коли ти не знаєш свого імені, я тобі його вигадаю. Але ні… В тебе, мабуть, є батьки, і вони саме знають, як тебе звати. Де твої батьки?
— Я не знаю, — відповів дракончик. — Я випав з гніздечка, і моя маленька хатинка, тобто яєчко, розкололося, і з’явився я. Потім я полетів і натрапив на тебе…
Андрійко був хлопчиком розумним та вигадливим, і він відразу запропонував знайти те яєчко, бо над ним, якщо дивитися угору, повинно бути гніздо батьків дракончика. Адже він випав саме з нього.
— Сідай мені на спинку, і ми разом полетимо шукати моїх батьків, — запропонував зелений друг.
Андрійкові було трохи лячно, але цікавість узяла гору, і він заліз на спину другові. І ось — у вухах засвистів вітер, а дерева раптом опинилися під ногами. Ой, як дивовижно було спостерігати за тим, що відбувалося знизу! Люди стали маленькими, мов комахи, а машини — як сірникові коробки. Таке все цікаве і чудернацьке!
Пролітали під ними поля, ліси, гаї. Але потроху дракончик почав спускатися вниз, і ось — дивом ледь не зачепили гілку велетенського дерева, на якій красувалося величезне гніздо.
— Ой! Стій, — закричав Андрійко. — Це, мабуть, і є твоя хата, бо я бачу великі шкаралупи під деревом. Ха, це, мабуть, і є твій домик.
— Так, так!! Це моє яєчко, я пам’ятаю його! — відповів друг і повільно приземлився у гніздо.
Як же там усе було дивно! Воно складалося з товстенного гілля, а низ був вкритий м’якою соломою. Не встиг Андрійко все уважно розгледіти, як раптом небо вкрила величезна хмара, яка наближалася до гнізда, і стало темніти. Ой, але це ж не хмара! Це прилетів дракон — величезний і такий страшний. Він у зубах тримав шматок м’яса і скинув його у гніздо. І в цю мить побачив дракончика і Андрійка…
— О, Тукіс, ти вже з’явився?! Так швидко, не встигла я злітати за здобиччю. І хто це цікаве створіння поруч?
Це була мати дракончика. І виявляється, у нього вже було ім’я — Тукіс.
— Це не створіння, це мій друг Андрійко. Він допоміг мені знайти гніздо. Він людина!
— О! Дякую тобі, Андрійку, що допоміг Тукісу. І за це пригощаю тебе шматком м’яса.
— Ой ні, тітонько Дракониха, я не хочу такого їсти, краще цукерки або щось солодке.
Андрійко вже наважився та перестав тремтіти від такого великого звіра. Але, на жаль, у драконів не було ніяких солодощів, бо вони зовсім їх не їли. Трохи згодом, коли вони роззнайомилися, Андрійко згадав, що йому вже потрібно додому.
Він пообіцяв ще прийти до них у гості, хотів запросити до себе, але, уявивши, як тітонька Дракониха буде злітати на балкон сьомого поверху, йому стало смішно, а потім і трохи лячно — адже вона цей балкон знесе та й не поміститься на ньому. І він запросив до себе Тукіса.
Дракончик пообіцяв залітати до друга в гості. І з тієї самої миті Тукіс і Андрій були найкращими друзями. Разом гуляли і літали над містом. Андрійко познайомив Тукіса зі своєю родиною і навіть кішкою Сімою, яка чомусь злякалася Тукіса — зашипіла на нього і сховалася під ліжком.
Ось така вона цікава тваринка.
Leave a Reply